Китай продовжує відігравати ключову роль у зовнішньоекономічній діяльності українських компаній, попри зростання кількості посередницьких операцій через треті країни за останні роки. На тлі цих тенденцій прямий діалог між бізнесом обох держав стає дедалі актуальнішим, зокрема в межах роботи Ділової ради Україна — Китай.
Аналізуючи економічні траєкторії обох країн з 1991 року, аналітики констатують кардинально різні результати:
- Китай наростив номінальний ВВП з $385 млрд у 1991 році до $18,74 трлн у 2024 році, а ВВП на душу населення зріс із $334 до понад $13,3 тисячі.
- Україна за цей же період збільшила номінальний ВВП з $77,4 млрд до $190,7 млрд, а ВВП на душу населення — з $1,48 тис. до $5,39 тисячі.
Проте експерти застерігають від ілюзій щодо українського зростання. Показник ВВП у $190,7 млрд фактично є лише поверненням до рівня 2013 року ($190,5 млрд), тобто за останні 11 років країна топталася на місці.
Чому підходи країн кардинально відрізнялися?
Головна причина такого розриву полягає у фундаментальній різниці промислової, податкової та інвестиційної політики.
«Китай десятиліттями послідовно будував потужну виробничу базу, підтримував експорт, інфраструктуру та створював довгі ланцюги доданої вартості. Україна ж надто довго втрачала свій промисловий потенціал, недооцінювала державну економічну стратегію та не змогла створити дієвих стимулів для внутрішнього виробника», — зазначають у Діловій раді.
Війна як вікно можливостей для радикальних реформ
Попри всю трагедію війни, поточна ситуація концентрує владу та відкриває унікальне вікно можливостей для глибокого перегляду економічної моделі України. Якщо у мирний час радикальні реформи часто блокувалися політичними компромісами та лобізмом, то у воєнний період держава має шанс діяти швидше, жорсткіше та стратегічніше.
Для реального перезапуску та зміни свого місця у світовій економіці Україні потрібна не косметична підтримка бізнесу, а повний перегляд промислово-податкової політики. Без системних змін країна ризикує й надалі говорити лише про «потенціал», замість того, щоб конвертувати його у реальний ВВП, нові робочі місця, технологічну спроможність та експорт.
